Дев’яносто років тому, 30 січня 1933 року, президент Пауль фон Гінденбург призначив лідера Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (NSDAP) Адольфа Гітлера канцлером Німецького Рейху. Перехід влади до нацистів мав жахливі наслідки. Можливо, Гітлеру не вдалося створити обіцяний 1000-річний рейх, оскільки його правління закінчилося через 12 років, але злочини, скоєні його режимом протягом цих 12 років, перевищили все, що можна собі уявити, і їх було б більш ніж достатньо на 1000 років.
За кілька місяців нацисти запровадили панування терору, який поєднував найсучасніші засоби пропаганди з тотальним наглядом і нещадним гнобленням. Вони розгромили робітничі організації та вбили їхніх лідерів і членів або посадили їх у концентраційні табори, створені спеціально для цієї мети.
Вони перетворили Німеччину, яка довгий час вважалася нацією культури та промислового прогресу, на варварську бойову машину. Через шість з половиною років після призначення Гітлера рейхсканцлером його армія (Вермахт) почала Другу світову війну вторгненням у Польщу. Після цього влітку 1941 року почалася ретельно спланована війна на знищення Радянського Союзу, яка забрала життя 27 мільйонів радянських громадян.
Варварство нацистів досягло свого піку під час промислового знищення 6 мільйонів євреїв, а також сотень тисяч циган, які були зареєстровані, зібрані та доставлені до таборів знищення, де їх убили (у тому числі за допомогою газових камер) із бюрократичним педантизмом.
Через десять років після приходу Гітлера до влади, 2 лютого 1943, поразка, завдана Вермахту Червоною армією під Сталінградом, ознаменувала поворотний момент у війні. Тепер війна прийшла до самої Німеччини. Сотні тисяч мирних жителів загинули під час бомбардувань Німеччини союзниками з антигітлерівської коаліції. На той час, коли Гітлер 30 квітня 1945 року вчинив самогубство і Німеччина капітулювала, країна лежала в руїнах.
Протягом багатьох років після цього існував консенсус щодо того, що такі злочини ніколи не повинні повторитися. Але тепер консенсус порушено. Уряд Німеччини відзначає 90-ті роковини приходу Гітлера до влади, спрямовуючи німецькі бойові танки «Леопард-2» для боротьби з Росією. Правлячий клас прагне помститися за поразку під Сталінградом 80 років тому шляхом ескалації війни в Україні з метою військовим чином підкорити собі Росію.
Як повідомляє Der Spiegel у своєму останньому номері, Верховне командування НАТО «протягом місяців розробляло три регіональні оперативні плани для всієї території альянсу». «Плани товщиною в телефонну книгу з багатьма вкладеннями детально описують, які можливості можуть бути розгорнуті в яких військових вимірах, від кіберпростору до географічного простору до військово-морських, повітряних і сухопутних сил». Тим часом американські генерали розмірковують про те, чи слід розпочати війну проти Китаю — ще однієї ядерної держави — через два чи чотири роки.
Гітлер був би в захваті. Він би повністю підтримав наступ НАТО і гучно аплодував наказу про розгортання бойових танків і підводних човнів.
Реабілітація Гітлера у Німеччині розпочалася багато років тому. Коли у 1980-х роках історик Ернст Нольте спробував виправдати нацизм як цілком зрозумілу реакцію на Жовтневу революцію в Росії, він зіткнувся з бурею обурення в ході того, що стало відомо як «Historikerstreit» («суперечка істориків»).
Але коли в 2014 році професор Університету імені Гумбольдта Йорг Баберовскі спробував реабілітувати Нольте в Der Spiegel і заявив, що «Гітлер не був психопатом», все обурення ЗМІ і політичного істеблішменту звернулося не проти нього, а проти Партії Соціалістичної Рiвности за публічну критику Баберовського. Як пояснювала тоді ПСР, реабілітація Гітлера нерозривно пов'язана з відродженням німецького мілітаризму.
Зараз це підтверджує війна в Україні. Це послужило приводом для німецького уряду розпочати найбільшу програму переозброєння з часів Гітлера. Війна була навмисно спровокована невпинним розширенням НАТО на схід і державним переворотом у Києві в 2014 році. Це частина насильницького перерозподілу світу між імперіалістичними державами, який спонукає глибока криза капіталізму. Мета імперіалістів — розтрощити Росію, розділити її величезні природні ресурси й оточити Китай.
Це жодним чином не виправдовує реакційне вторгнення Росії в Україну. Путінський режим втілює інтереси російських олігархів, які розпустили Радянський Союз у 1991 році та розграбували націоналізовану власність. Наступ НАТО — це ціна, яку зараз платить російський народ за знищення досягнень Жовтневої революції 1917 року. Те, чого не змогли досягти гітлерівські танки в 1943 році, Берлін і Вашингтон намагаються досягти за допомогою НАТО та його маріонетки в Києві. Зупинити це може тільки єдиний рух міжнародного робітничого класу.
Уроки приходу Гітлера до влади
Історичні уроки піднесення Гітлера надзвичайно актуальні сьогодні. Всупереч тому, що часто стверджують, його привів до влади народний рух, проти якого захисники демократії виявилися безсилі. Йому не довелося завойовувати державну владу, бо її передали йому політичні, економічні та військові еліти.
Коли Гітлер увійшов до рейхсканцелярії в 1933 році, демократичні інститути Веймарської республіки були давно зруйновані. Протягом трьох років канцлери керували державою через надзвичайні укази, підписані президентом Рейху.
Гітлерівська НСДАП, яка зібрала розчарованих офіцерів Першої світової війни, верстви дрібної буржуазії, розорених інфляцією та економічною депресією, та інші декласовані елементи під прапором раси та антикомунізму, досягла свого найкращого результату на виборах влітку 1932 року, отримавши 37 відсотків голосів. Після цього підтримка партії швидко зникла. Коли через чотири місяці відбулися нові вибори до Рейхстагу, дві робітничі партії, Соціал-демократи (СДПН) і Комуністична партія (КПН), разом узяті отримали значно більше голосів, ніж нацисти. Партії загрожувало банкрутство, а Гітлер навіть думав про самогубство.
У цій кризі рішення на користь Гітлера було прийнято невеликим конспіративним колом навколо рейхспрезидента фон Гінденбурга. Великий бізнес і військові сигналізували про своє схвалення. Вони підтримали Гітлера не тому, що неправильно зрозуміли його наміри, а тому, що точно знали, що він задумав.
Ще в січні 1932 року Гітлер, виступаючи перед членами Дюссельдорфського промислового клубу, пообіцяв провідним представникам бізнесу, що він скасує демократію, придушить класову боротьбу, зруйнує «більшовизм» і завоює новий життєвий простір для Німеччини. Він запевнив їх, що, незважаючи на епізодичну антикапіталістичну риторику НСДАП, нацисти не будуть зазіхати на приватну власність та систему соціальної нерівності.
Гітлер зустрівся з керівниками Рейхсвера через чотири дні після того, як очолив уряд, щоб розвіяти у армійських начальників всі сумніви. Після вступних зауважень про важливість «раси» він пообіцяв «розширення життєвого простору німецького народу зі зброєю в руках». Він сказав, що як попередня умова [для реалізації його планів] «кожна підривна думка має бути придушена найрішучішим чином», а «марксизм має бути повністю знищений».
Своїм рішенням за Гітлера капітал і військові відповіли на нерозв’язну кризу капіталізму. Стримана в центрі Європи, динамічна німецька промисловість могла розвиватися лише шляхом насильницького завоювання. Для цього необхідно було придушити класову боротьбу і розгромити робітничий рух.
З цієї ж причини сьогодні знову пропагуються фашистські сили. І не лише в Німеччині, де фашистська Альтернатива для Німеччини (AfD) сидить у парламенті та диктує лінію уряду щодо біженців та внутрішньої політики. Республіканці Трампа в США і прихильники Болсонару в Бразилії мають чіткі фашистські риси. В Італії уряд очолюють спадкоємці Муссоліні.
Вакханалія збагачення останніх років призвела до крайньої межі класових протиріч. Кілька десятків людей володіють багатством більшим, ніж бідна половина людства. Збагатилися й заможні представники середнього класу — 10 відсотків. Сьогодні вони становлять найважливішу соціальну базу мілітаризму. Навпаки, рівень життя робітничого класу значно впав, умови праці стають дедалі нестерпнішими, а протести та страйки зростають у всьому світі.
Це об'єктивна основа боротьби з війною і фашизмом. У 1933 році 13 мільйонів виборців СДПН і КПН могли б зупинити Гітлера. Вони були готові воювати, але їхні лідери підвели їх. СДПН категорично відмовилася від боротьби і натомість звернулася до держави та Гінденбурга. Під впливом Сталіна КПН проводила безсилу й абсурдну політику. КПН назвала СДПН «соціал-фашистами» і відкинула єдиний фронт проти нацистів.
«Німецький пролетаріат був достатньо сильним, як кількісно, так і культурно, щоб досягти своєї мети, але лідери робітничого класу виявилися неспроможними», — писав Лев Троцький, який невтомно боровся за політику єдиного фронту.
Як і 90 років тому, лише незалежний, соціалістичний рух міжнародного робітничого класу може зупинити наступ фашизму та мілітаризму. Міжнародний Комітет Четвертого Інтернаціоналу та його німецька секція, Партія Соціалістичної Рівності (Sozialistische Gleichheitspartei) будують політичну партію, яка зможе очолити такий рух.