Українська

Історичні та політичні засади соціалістичної опозиції імперіалістичній війні та путінському режиму

Нижче публікується доповідь Клари Вайс Сьомому з'їзду Партії Соціалістичної Рівності (США), що відбувся в серпні 2022 року, на підтримку резолюції 'Мобілізуйте робітничий клас проти імперіалістичної війни!'

Ознайомтеся з повним звітом про роботу З'їзду та ухваленими на ньому резолюціями.

Цей з'їзд зробив головний акцент на історичній спадкоємності, на якій наш рух засновує політичну оцінку всіх ключових подій і практичну діяльність партії. Такий підхід особливо важливий для боротьби проти імперіалістичної війни.

Як ми заявляємо в проекті резолюції, імперіалістична війна проти Росії на Україні знаменує собою початковий етап нового імперіалістичного переділу світу. У найглибшому значенні цього слова ця війна є наслідком 'незавершеного двадцятого століття'. Наша опозиція цій імперіалістичній війні, а також капіталістичному режиму Путіна, корениться в історичному осмисленні всього XX століття, а також боротьби троцькістського руху проти сталінізму.

Від самого початку війни Міжнародний Комітет Четвертого Інтернаціоналу (МКЧІ) ясно дав зрозуміти, що його опозиція вторгненню Росії в Україну - це точка зору соціалістичних лівих, а не імперіалістичних правих. У заяві, опублікованій лише за кілька годин після початку вторгнення, МКЧІ наголошував: необхідне 'відродження в Росії і в усьому світі соціалістичного інтернаціоналізму, що надихав Жовтневу революцію 1917 року та привів до створення Радянського Союзу як робітничої держави' [1].

Займаючи цю революційно-інтернаціональну опозицію війні, Міжнародний Комітет Четвертого Інтернаціоналу стоїть абсолютно окремо від інших тенденцій.

Опозиція МКЧІ війні на противагу націоналістичним і провоєнним дрібнобуржуазним силам

Значна частина екс-паблоїстів і госкапівців [прихильників теорії 'державного капіталізму' в СРСР], що діють на міжнародному рівні, повністю підтримала натовські імперіалістичні держави та їхніх маріонеток серед української олігархії і крайніх правих. Під шахрайським гаслом боротьби з 'російським імперіалізмом' такі сили, як українська секція Міжнародної соціалістичної ліги (International Socialist League — ISL) та український 'Соціальний рух' ('Соціальний рух'), відправляють своїх членів до лав воєнізованих формувань, озброєних США.

Українська соціалістична ліга (USL, секція ISL) відкрито наслідує традиції Організації українських націоналістів, заперечуючи її геноцидні злочини. Обидві ці тенденції підтримують зв'язки з 'Демократичними соціалістами Америки' і Берні Сандерсом. Інакше кажучи, вони підтримують прямі стосунки з тією самою Демократичною партією, яка зіграла головну роль у розпалюванні цієї війни і зараз озброює фашистів в Україні.

Кирило — член Української соціалістичної ліги, який вступив до загону Сил територіальної оборони ЗСУ

Член Міжнародної соціалістичної ліги Верника, який вступив до загону УВО воєнізованих сил територіальної оборони. Скріншот із веб-сайту МСЛ/ISL [Photo: Screenshot]

Є ще одна частина псевдо-лівих, що діють на міжнародному рівні, яка повністю підтримала іншу сторону цієї війни - путінський режим. До цих сил належать російська сталіністська Об'єднана комуністична партія (ОКП) Дар'ї Мітіної, турецька Революційна робітнича партія (DIP) і грецька Робітнича революційна партія (EEK) Саваса Міхаїла-Матсаса, який на принципово націоналістичній основі виступив проти Міжнародного Комітету під час розколу 1985-86 років [2].

Ці дрібнобуржуазні націоналісти вітали режим Путіна як авангард 'антиімперіалістичної' боротьби, який необхідно підтримувати. Як багатозначно заявив один із лідерів цього табору, глава турецької DIP: 'Ми не надаємо політичної підтримки Путіну, але в нинішній ситуації ми надаємо йому повну і беззастережну військову підтримку в рамках наших можливостей' [3].

Хоча два ці різні табори міжнародних псевдо-лівих тепер можуть у буквальному сенсі стріляти один в одного, вони єдині у своїй прихильності захисту капіталізму і буржуазної національної держави. Це ті, кого Троцький влучно назвав 'дрібнобуржуазними реакціонерами на службі загниваючого капіталізму'. Навпаки, як наполягав Троцький, 'завданням пролетаріату є не захист національної держави, а її повна й остаточна ліквідація' [4].

Є ще одна риса, спільна для всіх цих сил: незграбні фальсифікації історії та неприйняття Жовтневої революції. Насправді, фальсифікація історії, зокрема прославляння фашизму і нападки на Жовтневу революцію, зіграли винятково важливу роль у цій війні [в Україні]. Завдання цієї доповіді полягає в тому, щоб окреслити історичні принципи, які лягли в основу проєкту резолюції, представленого цьому з'їзду, а також соціалістичної опозиції МКЧХІ цій війні і путінському режиму.

Жовтнева революція і троцькістська боротьба проти сталінізму

У розлогій промові, виголошеній за три дні до вторгнення Росії в Україну, Путін обрушився з критикою на Жовтневу революцію, звинувативши її лідера Володимира Леніна у 'створенні' України. Подія, проти якої так люто виступає Путін, — захоплення влади робітничим класом під проводом більшовиків у 1917 році, — була найпрогресивнішою подією у світовій історії.

Ленін і Троцький на святкуванні другої річниці Жовтневої революції

Політична підготовка Жовтневої революції мала три найважливіші основоположні компоненти. По-перше, багаторічна боротьба більшовиків під керівництвом Леніна проти націонал-опортунізму; по-друге, розробка Троцьким перспективи перманентної революції; по-третє, боротьба, яку як Ленін, так і Троцький вели за утворення нового марксистського Інтернаціоналу під час боротьби проти імперіалістичної світової війни, що розпочалася 1914 року. Ленін і Троцький рано усвідомили, що ті ж самі суперечності світового капіталізму і розпад системи національних держав, які призвели до Першої світової війни, ведуть і до соціальної революції. З початком революції в Росії в лютому 1917 року [за новим стилем — у березні], використовуючи фразу, введену в обіг Леніним, ланцюг імперіалізм порвався 'в її найслабшій ланці'.

Хоча Росія вступила у війну з імперіалістичними цілями, економічно вона все ще була відсталою країною. Пережитки феодальних і навіть дофеодальних відносин переважали на більшій частині території Російської імперії. Жодне із завдань буржуазно-демократичної революції не було розв'язане, зокрема й національне питання. Царське самодержавство панувало над величезною багатонаціональною державою. Більшість населення царської Росії належала до національних меншин, які зазнавали систематичної державної дискримінації та репресій. До них належали найбільша у світі на той час єврейська діаспора, мільйони українців, а також поляки, фіни та численне мусульманське населення.

Однак швидка індустріалізація кінця XIX і початку XX століття створила в країні робітничий клас, який, хоча чисельно все ще був відносно невеликий, був сильно концентрований і був політично бойовим. Виходячи з аналізу розвитку капіталістичної економіки і соціальної революції у світовому масштабі, Троцький визнавав, що в такій відсталій країні, як Росія, тільки робітничий клас може вирішити завдання буржуазно-демократичної революції. Для вирішення цих завдань і захоплення державної влади робітничому класу довелося б вдатися до соціалістичних заходів. Найважливішою складовою для реалізації цієї перспективи було розуміння того, що доля революції в Росії вирішуватиметься на світовій арені. Її завоювання могли бути розвинені й захищені тільки шляхом виходу революції за національні рамки та її поширення на інші країни, особливо на більш розвинені капіталістичні країни Західної Європи.

У своїй Історії російської революції Троцький підсумував наслідки своєї теорії перманентної революції для вирішення національного питання. Він писав:

Ніщо не характеризує з такою яскравістю історичну запізнілість Росії, якщо брати її як європейську країну, як той факт, що їй у двадцятому столітті довелося ліквідувати... варварство кріпосництва і гетто. Але для вирішення цих завдань Росія, саме внаслідок свого запізнілого розвитку, володіла новими, найвищою мірою сучасними класами, партіями, програмами. Щоб покінчити з ідеями і методами Распутіна, Росії знадобилися ідеї та методи Маркса.... Щоб домогтися звільнення і культурного підйому, пригноблені національності виявлялися змушені пов'язати свою долю з долею робітничого класу. А для цього їм необхідно було звільнитися від керівництва своїх буржуазних і дрібнобуржуазних партій, тобто далеко забігти вперед шляхом історичного розвитку [5].

Національна буржуазія Російської імперії не тільки виявилася абсолютно нездатною розв'язати ці демократичні завдання, а й стала провідником імперіалістичної інтервенції під час Громадянської війни проти Радянської республіки. Ніде ця динаміка не набувала настільки явного і, слід додати, насильницького характеру, як на Україні.

Продажна українська буржуазія, сповнена расизму і націоналізму, стала головним пішаком у спробах німецького імперіалізму підпорядкувати весь регіон своїй колоніальній експлуатації. 1918 року Німеччина організувала державний переворот у Києві, прагнучи перетворити Україну на стартовий майданчик для демонтажу Радянської влади і колишньої Російської імперії. Лише революція, що спалахнула в Німеччині того ж року, в листопаді 1918 року, змусила німецьку армію відступити зі Східної Європи.

Німецькі війська в Києві 1918 року

Інша фракція української буржуазії, очолювана Симоном Петлюрою, співпрацювала з польською буржуазією в період її вторгнення в Радянську Україну в 1920 році та стала відома насамперед тим, що влаштувала одні з найжорстокіших антиєврейських погромів під час Громадянської війни. Ветерани петлюрівської армії пізніше сформували фашистську Організацію українських націоналістів (ОУН).

Встановлення Радянської влади, особливо в Україні, вирішальною мірою залежало від правильної політики більшовиків у національному питанні. У своїй програмі 1919 року Російська комуністична партія так резюмувала свої політичні принципи з національного питання:

1) На перше місце ставиться політика зближення пролетарів і напівпролетарів різних національностей для спільної революційної боротьби за повалення поміщиків і буржуазії.

2) З метою подолання недовіри з боку трудящих мас пригноблених країн до пролетаріату держав, що пригноблювали ці країни, необхідне знищення всіх і будь-яких привілеїв будь-якої національної групи, повна рівноправність націй, визнання за колоніями і нерівноправними націями права на державне відокремлення.

3) З тією ж метою, як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності, партія виставляє федеративне об'єднання держав, організованих за радянським типом [6].

До початку 1922 року завоювання Жовтневої революції поширилися на більшу частину колишньої Російської імперії.

Підтримувані імперіалістами контрреволюційні армії зазнали поразки. Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) було проголошено 30 грудня 1922 року.

Його кордони були визначені, по-перше, перебігом Громадянської війни і, по-друге, затримкою світової революції, що було наслідком насамперед колосальної зради з боку німецької соціал-демократії в 1918-1919 роках. Ця міжнародна ізоляція спричинила величезний соціальний і політичний тиск на молоду робітничу державу і більшовицьку партію та створила умови для зростання бюрократії.

Кордони Союзу Радянських Соціалістичних Республік станом на 30 грудня 1922 року.

Це пояснює, чому саме заснування СРСР супроводжувалося дедалі запеклішим конфліктом між інтернаціональною, марксистською тенденцією, представленою Леніним і Троцьким, і націоналістичною фракцією довкола Йосипа Сталіна, що виступала за інтереси зароджуваної бюрократії.

Власне кажучи, саме з приводу утворення СРСР і з 'національного питання' Ленін розпочав свою 'останню боротьбу' проти Сталіна і бюрократичного апарату — в союзі з Троцьким - майже рівно століття тому.

Для Сталіна, шовіністичного держиморди, 'єдність' радянської федерації означала беззастережне підпорядкування етнічних і національних меншин союзу з Російською Радянською республікою і центральному бюрократичному апарату. У листі Леніну від 22 вересня 1922 року Сталін вимагав повного економічного і політичного підпорядкування Радянської України, радянських республік Кавказу та інших регіонів центральному апарату в Москві.

У найбільш, мабуть, показовому формулюванні Сталін писав, що 'молоде покоління комуністів на околицях [нашу] гру в незалежність відмовляється розуміти як гру'. Громадянська війна змусила Москву демонструвати 'лібералізм' щодо раніше пригноблених національностей, однак тепер, наполягав Сталін, таку політику має бути скасовано. Інакше кажучи, для Сталіна принцип національного самовизначення, який обстоювали більшовики на той час, був лише 'грою', покликаною обманним шляхом змусити раніше пригноблені маси підтримати більшовизм і Радянську державу [7].

Володимир Ленін

На противагу опозиції Сталіна Ленін наполягав на принципі рівноправності всіх національностей Союзу і праві на вихід з його складу всіх національних республік, включно з Радянською Україною і Радянською Грузією. Він запропонував у підготовлений Сталіним проєкт конституції Радянського Союзу внести серйозні зміни для забезпечення дотримання принципів, сформульованих у партійній програмі 1919 року, як конституційної основи Радянського Союзу. У результаті чого в Конституції було закріплено принцип самовизначення, зокрема право на вихід із союзу для всіх національних республік. Жодна інша федерація у світовій історії не надавала таких широких прав своїм різним складовим частинам.

Хоча Сталін та інші провідні більшовики, які де-факто підтримували його позиції, поступилися авторитетом Леніна, ці політичні розбіжності не зникли. Ці розбіжності стали раннім, гострим вираженням консолідації тенденцій усередині більшовицької партії, які виступали від імені принципово різних соціальних сил. Оскільки Ленін був тяжко хворий і прикутий до ліжка, саме майбутні лідери Лівої опозиції Лев Троцький і Християн Раковський (колишній керівник Радянської України) стали на захист більшовицьких принципів у національному питанні на XII з'їзді партії у квітні 1923 року.

Раковський разом із Троцьким 1924 року (public domain)

Провідна роль Троцького і Раковського в цій боротьбі не була випадковою. На кону в конфлікті з приводу національного питання стояли дві проблеми, які залишатимуться в центрі боротьби зі сталінізмом протягом наступних десятиліть: боротьба за міжнародну єдність робітничого класу і пригноблених мас і перспектива перманентної революції.

У жовтні 1923 року було сформовано Ліву опозицію під керівництвом Льва Троцького. На той час марксисти-інтернаціоналісти стали меншістю в керівництві більшовицької партії. Конфлікт, що розгорнувся в наступні роки, охопив практично всі аспекти радянської внутрішньої політики, включно з економічною політикою і внутрішньопартійною демократією, а також стратегією і політикою Комуністичного Інтернаціоналу.

У національному питанні Ліва опозиція захищала принципи більшовизму від бюрократичного апарату. У своїй Платформі 1927 року Об'єднана ліва опозиція засудила 'бюрократизм, що спирається на великодержавний шовінізм', який 'зумів перетворити радянську централізацію на джерело непорозумінь через поділ чиновницьких місць між національностями' [8].

Підтримка опозиції серед робітничого класу та молоді була особливо значною в промислових центрах Радянської України та Радянської Грузії. У промисловому Харківському окрузі України Ліва опозиція 1927 року мала представників у кожному четвертому заводському партійному осередку і в кожному третьому молодіжному партійному осередку [9]. Однак ці цифри лише дуже обмежено показують вплив опозиції.

Відображаючи глибоко вкорінену в народній свідомості роль Троцького в революції, український робітник, який не був членом партії, запропонував Київській міській Раді в травні 1926 року перейменувати Київ на Троцьків. Він писав: 'Місто Троцькіїв назвою своєю буде розповідати про ту велику революційну роботу, яку виконав тов[арищ] Троцький на Україні в роки найжорстокішої класової боротьби...' [10]

Багато хто з провідних діячів Лівої опозиції також були вихідцями з території нинішньої України. До них належить, зрозуміло, сам Троцький, але також і Борис Ельцин, старий більшовик, який народився під Києвом і став генеральним секретарем Лівої опозиції наприкінці 1920-х років.

Слід підкреслити, що основна частина лівих опозиціонерів не капітулювала перед сталінізмом і продовжувала боротьбу в 1930-ті роки. Якщо їхні імена донині невідомі робітничому класу Росії і всього світу, то причиною цього є сталінський Великий терор, який мав далекосяжні наслідки, і багато десятилітніх зусиль, які тривали, з придушення історичної правди про революцію 1917 року і марксистську опозицію сталінізму. Насправді, багато з найважливіших політичних документів опозиції в Радянському Союзі 1930-х років було знайдено тільки 2018 року, тобто через 80 років після розгулу Великого терору [11]. Вони не залишають сумнівів у тому, що радянські троцькісти продовжували вести свідому, активну політичну боротьбу проти сталінізму, незважаючи на надзвичайно важкі умови в Радянському Союзі 1930-х років.

Лідери радянської Лівої опозиції на засланні 1928 року, зокрема Віктор Ельцин (верхній ряд праворуч) та Ігор Познанський (центральний ряд ліворуч) [Photo: MS Russ 13 (T 1086), Houghton Library, Harvard University, Cambridge, Massachusetts]

Вирішальне значення для політичного виживання і сили радянської опозиції в цей період мало роз'яснення уроків поразки китайської революції 1925-1927 років і контрреволюційного характеру сталіністської програми 'соціалізму в одній країні'. Ці уроки були найчіткіше сформульовані в критиці Троцьким проєкту програми Комуністичного Інтернаціоналу 1928 року, також відомої як Третій Інтернаціонал після Леніна. У цьому документі, який донині є основоположним для троцькістського руху, Троцький писав:

У нашу епоху, яка є епохою імперіалізму, тобто світового господарства і світової політики, керованих фінансовим капіталом, жодна національна комуністична партія не може будувати свою програму, виходячи тільки або переважно з умов і тенденцій національного розвитку... У нинішню епоху незмірно більшою мірою, ніж у минулу, національне орієнтування пролетаріату повинне випливати, тільки і може випливати зі світового орієнтування, а не навпаки. У цьому полягає основна і вихідна відмінність комуністичного інтернаціоналізму від усіх різновидів націонал-соціалізму [12].

Незважаючи на зростаючу бюрократизацію радянського державного апарату і партії, національна політика Радянського Союзу в 1920-ті роки у найважливіших моментах несла в собі відбиток поглядів Леніна. У школах та інших навчальних закладах радянські діти та молодь навчалися рідними мовами. Держава субсидувала публікації десятками мов, включно з їдишем та українською. Десятки мільйонів селян усіх національностей менш ніж за одне покоління навчилися читати і писати своїми рідними мовами. Саме цю глибоко прогресивну політику мав на увазі Путін, коли засуджував Леніна і Радянський Союз за 'створення' України.

Однак ця політика різко змінилася після виключення Лівої опозиції з партії в грудні 1927 року і висилки Троцького з СРСР у 1929 році. У 1930-ті роки примусова русифікація стала державною політикою. Але найбільший удар припав на час Великого терору. У період між 1936 роком і початком 1940-х років бюрократія знищила керівництво більшовицької партії, тисячі троцькістів, які ніколи не капітулювали перед сталінізмом, а також покоління соціалістичних робітників і представників інтелігенції.

Кульмінацією цього політичного геноциду революційних марксистів стало вбивство самого Льва Троцького в Мексиці 1940 року.

Лев Троцький консультується зі своїм адвокатом Альбертом Голдманом під час слухань Комісії Дьюї в Койоакані (Мексика). Його дружина Наталя сидить ліворуч від нього.

Терор набув особливо величезного розмаху в національних республіках, особливо в Радянській Україні, де НКВС встановив вищі, ніж де б то не було, квоти на вбивства. Ба більше, у рамках так званих 'національних операцій' НКВС було заарештовано десятки тисяч членів партії та цивільних осіб, часто тільки через те, що їхні прізвища звучали німецькою або польською.

Як зазначав Вадим Роговін у своєму дослідженні, що має величезне значення, яке вийшло англійською мовою під назвою 'Політичний геноцид в СРСР' (у російському оригіналі - 'Партія розстріляних', 1997), було вбито значну частину кадрів Комуністичного інтернаціоналу, зокрема комуністів із Німеччини, Угорщини, Польщі, Румунії, Китаю, Кореї та багатьох інших країн. Чергова хвиля чисток, що прокотилася в повоєнний період, набула ще відвертіше націоналістичного й антисемітського характеру. Суттєве підґрунтя для цього поширення великоросійського націоналізму і неприкритої ксенофобії лежало в націоналістичній зраді революції.

Списки з тисячами прізвищ більшовиків, революціонерів і радянських чиновників, страчених на розстрільному полігоні 'Комунарка' в Підмосков'ї (нині Нова Москва). Розкопки на місці поховань розстріляних було завершено 2021 року

Проте, незважаючи на ці злочини, троцькістський рух продовжував захищати Радянський Союз від імперіалізму. На противагу дрібнобуржуазній фракції в американській Соціалістичній робітничій партії (Socialist Workers Party) у 1939-1940 роках Троцький наполягав на тому, що оцінка Радянського Союзу має ґрунтуватися на історичному і класовому аналізі його походження. Радянська держава зазнала жахливого виродження під бюрократичною владою, але головні завоювання Жовтневої революції, включно з націоналізацією більшої частини промисловості робітничою державою під час Громадянської війни, державною монополією на зовнішню торгівлю та створенням початкових елементів економічного планування, — ще не були ліквідовані.

Обов'язком свідомих робітників був захист робітничої держави від імперіалістичної агресії. Ця політична лінія не означала будь-якої підтримки Кремля. Діючи згідно з тим, що Троцький писав, зокрема, у своїй книзі 'Віддана революція' (1936), троцькістський рух закликав радянський робітничий клас захищати завоювання жовтня, поваливши бюрократію під час політичної революції. Троцький передбачав, що без такої політичної революції і поширення Жовтня на міжнародному рівні бюрократія зрештою буде змушена реінтегрувати радянську економіку у світову капіталістичну систему шляхом реставрації капіталізму, знищення робітничої держави і перетворення себе на новий правлячий клас.

Реакція МКЧІ на скасування Радянського Союзу

Це попередження підтвердилося ходом історії. У грудні 1991 року сталіністська бюрократія вчинила те, чого нацисти та їхні фашистські союзники в Україні та по всій Східній Європі не змогли зробити під час Другої світової війни: вона зруйнувала Радянський Союз. Міжнародний Комітет не був заскочений зненацька таким розвитком подій. Боротьба МК проти паблоїстського виродження британської Робітничої революційної партії (РРП — Workers Revolutionary Party) у 1982-1986 роках ґрунтувалася на захисті всієї історії та політичної спадщини троцькістського руху і його боротьби як проти сталінізму, так і проти паблоїзму.

Розкол із РРП у 1985-1986 роках заклав підґрунтя для відродження марксизму в МКЧІ і дав змогу троцькістському руху серйозно втрутитися в події періоду кризи сталінізму. У 1989-1991 роках представники МК відвідували Радянський Союз. Це були перші візити представників троцькістського руху до Радянського Союзу після політичного геноциду часів Великого терору, що стався за півстоліття до того.

З нагоди 30-ї річниці розпаду Радянського Союзу в грудні минулого року WSWS оприлюднив багато з цих документів, деякі з них вперше, на важливій виставці. Їхня передбачливість вражає, і я закликаю всіх уважно ознайомитися з цими документами. Вони залишаються критично важливими для орієнтації партії та виховання нового шару революційних робітників. Я процитую лише одну промову, яку товариш Норт виголосив у Києві лише трохи більше ніж за два місяці до ліквідації Радянського Союзу і створення на його місці нових, конкуруючих національних держав.

Девід Норт читає лекцію в Московському історико-архівному інституті.

Він сказав:

Проголошуючи «незалежність» від Москви, націоналісти здатні лише передати всі ключові рішення про майбутнє їхніх нових держав до рук Німеччини, Великої Британії, Франції, Японії та Сполучених Штатів. ), може призвести лише до нової форми пригнічення. Замість сепаратного схиляння кожної з радянських національностей перед імперіалістами, замість благання про подачки та милостині, радянські робітники всіх національностей повинні кувати нові відносини, засновані на принципах справжньої соціальної рівності та демократії, і на цій основі взятися за революційний захист всього, що варто захищати зі спадщини 1917 [13].

Покоління через твердження про те, що реставрація капіталізму призвела до соціально-економічної катастрофи, перетворилося майже на кліше. По всьому колишньому Радянському Союзу показники соціальної нерівності та таких захворювань, як ВІЛ та туберкульоз, а також самогубств є одними з найвищих у світі. Пандемія COVID-19 оголила як убивчу байдужість олігархів до життя робітників, так і катастрофічні наслідки руйнування радянської системи охорони здоров'я. Згідно з підрахунком надмірної смертності, проведеним журналом Economist, в одній лише Росії жертвами політики соціального вбивства (у 2020–2021 роках) стали понад 1,2 мільйона людей. З 10 країн, перерахованих Economist як країни з найвищими показниками надмірної смертності на душу населення під час пандемії, дев'ять пережили капіталістичну реставрацію у 1980-х та 1990-х роках. На міжнародному рівні руйнація Радянського Союзу ознаменувала ескалацію соціальної контрреволюції та сплеск американського мілітаризму.

Оціночна поширеність ВІЛ-інфекції у % серед молодих людей (15-49 років) у кожній країні станом на 2011 рік

МКЧІ ніколи не заперечував, що розпад Радянського Союзу був поразкою і відкотом назад для робітничого класу на міжнародному рівні. Однак, на відміну від паблоїстів, які пристосувалися до сталінізму і, по суті, підтримали реставрацію капіталізму, Міжнародний Комітет не бачив у подіях 1991 «кінця соціалізму». Навпаки, події того року показали, хоч і в негативному варіанті, правильність багаторічної боротьби троцькістського руху проти націоналістичної політики сталінізму.

Глобалізація виробництва підірвала основи всіх національних організацій та бюрократій, прискоривши їхню повну капітуляцію перед імперіалізмом і, у разі профспілок, їхню інтеграцію до структур державного апарату та корпоративного менеджменту.

Крах бюрократії та організацій, які сковували і зраджували робітничий клас протягом поколінь, ознаменував собою початок нового періоду імперіалістичних воєн та нового етапу у розвитку соціалістичної революції, в ході якого троцькістський рух відіграватиме провідну роль. Щоб відновити марксистську свідомість у робітничому класі та підготувати новий підйом соціалістичної революції, МКЧІ поставив у центр своєї роботи захист історичної правди про історію Жовтневої революції, Лева Троцького та троцькістський рух загалом. XX століття, наполягає МКЧІ, не закінчилося зі скасуванням Радянського Союзу. Швидше, XX століття так і залишилося незавершеним, а його невирішені проблеми — соціальна нерівність, війна та фашизм, — визначатимуть світ, який вступив у XXI століття. Щоб відновити марксистську свідомість у робітничому класі та підготувати нове піднесення соціалістичної революції, МКЧІ поставив у центр своєї роботи захист історичної правди про історію Жовтневої революції, Льва Троцького і троцькістський рух загалом. XX століття, наполягає МКЧХІ, не закінчилося зі скасуванням Радянського Союзу. Радше, XX століття так і залишилося незавершеним, а його невирішені проблеми — соціальна нерівність, війна і фашизм, — визначатимуть світ, що вступив у XXI століття.

Імперіалістичний натиск на Росію і характер путінського режиму

Після вторгнення США в січні 1991 року до Іраку і жорстоких бомбардувань країни МКЧМ скликав у Берліні Конференцію робітників проти імперіалістичної війни і колоніалізму. У своєму маніфесті МКЧХІ підсумував:

Усі ті великі історичні та політичні завдання, які стояли перед робітничим класом і пригнобленими масами на початку XX століття, тепер постають перед нами в їхній найбільш відкритій формі. Звірячі бомбардування Іраку і фактичне руйнування його промислової інфраструктури означають початок нового вибуху імперіалістичного варварства. Капіталізм не може вижити без поневолення і знищення мільйонів... [14].

Конференція МКЧХІ проти війни і колоніалізму, Берлін, 1991 рік [

Слід нагадати, що радянська бюрократія у своєму останньому акті зради перед тим, як ліквідувати СРСР, підтримала цю імперіалістичну грабіжницьку війну, що стала початком трьох десятиліть імперіалістичних війн на Близькому Сході та в Африці, - кривавої історичної прелюдії до імперіалістичного натиску на Росію і Китай, що розгортається на наших очах. Російська олігархія успадкувала від сталіністської бюрократії безглузду віру в можливість 'мирного співіснування' з імперіалізмом і врегулювання відносин з ним шляхом переговорів. Як зізнався сам Путін незадовго до початку вторгнення в Україну, у 2000 році він навіть особисто запитував президента США Клінтона, чи підтримають США вступ Росії до НАТО. Зрозуміло, США не стали б цього робити.

Завдяки поєднанню розширення НАТО, переворотів на її кордонах і військових інтервенцій у країнах, союзних Росії та Китаю, імперіалістичні держави планомірно і неухильно вели справу до оточення Росії. Цей вибух американського мілітаризму і його аналіз з боку МКЧХІ були розглянуті у важливій доповіді товариша Андре Деймона [на цьому з'їзді] [15].

Урядова будівля горить під час масованого бомбардування Багдада силами, очолюваними США, 21 березня 2003 року. [AP Photo/Jerome Delay]

Дійсно, якщо заглибитися в історію воєн, які вів американський імперіалізм за останні тридцять років, війна, що розгортається, за розділ Росії та Китаю виглядає суворою неминучістю. Незважаючи на їхню реінтеграцію у світову капіталістичну систему, правлячі олігархічні режими [Росії та Китаю] стали перешкодою для прямого розграбування величезних ресурсів цих країн з боку імперіалістичних держав. Змагаючись за ці ресурси між собою і рухомі нерозв'язними внутрішніми кризами, вони сповнені зараз рішучості змінити це становище.

У пункті 2 проєкту резолюції З'їзду основні цілі війни США проти Росії описуються так: 'Усунення нинішнього режиму в Росії, заміна його підконтрольним Америці маріонетковим урядом, а також розчленування самої Росії - те, що називається 'деколонізацією Росії', - на десяток або більше слабких держав, значущі ресурси яких належатимуть американському та європейському фінансовому капіталу та експлуатуватимуться ним'. Цей уривок є головним для розуміння як конфлікту, що розгортається, так і політики пронатовських псевдо-лівих та їхньої наполегливості з приводу того, що Росія є 'імперіалістичною країною'.

У своїй полеміці проти тверджень Шахтмана і Бернхема в 1939-1940 роках про те, що Радянський Союз не є більше робітничою державою, Троцький вказував на заклик Четвертого Інтернаціоналу до повалення бюрократії і запитував, які нові політичні висновки випливають із визначень, запропонованих Шахтманом і Бернхемом [16].

Так само можна запитати: чого можна домогтися в політичному плані, заявляючи, що Росія є імперіалістичною країною? МКЧХІ дуже чітко позначив свою революційну опозицію режиму Путіна і його війні, а з соціально-економічного погляду це твердження має мало сенсу. Росія має економіку, що дорівнює за розміром економіці штату Техас, - а тепер ще меншу через величезний вплив економічних санкцій, - і фактично служить постачальником сировини для інших капіталістичних країн.

Однак твердження про те, що Росія є 'імперіалістичною', виконує вкрай необхідну політичну функцію: воно забезпечує політичне прикриття для імперіалістичної агресії проти Росії та військових цілей імперіалістичних держав. Про це ясно свідчить вебінар для членів Конгресу США, проведений 23 червня під назвою 'Деколонізація Росії'. На вебінарі, в якому взяли участь співробітники ЦРУ і праві націоналісти з України та Кавказу, по суті, стверджували, що Росія є колоніальною імперією, яка має бути зруйнована за підтримки Вашингтона. Коли модератор запитав: 'Чи зруйнує деколонізація Росію? І якщо так, то чи є якісь ризики, пов'язані з цим?' — ніхто не зміг дати чіткої відповіді, тому що єдиною відповіддю було: звичайно, так.

Саме цю стратегію пронатовські псевдо-ліві прикривають своїми криками про 'російський імперіалізм'. Заохочення націоналістичної, регіоналістської та етнічної напруженості було ключовим компонентом імперіалістичної воєнної політики протягом десятиліть. Воно методично використовувалося під час розпаду і бомбардувань Югославії в 1990-х роках. Слід нагадати, що ренегат із британської РРП Кліфф Слотер і залишки цієї партії передбачили вкрай правий зсув експаблоїстів, коли перші надали повну політичну і матеріально-технічну підтримку операції НАТО в Югославії і підтримали сучасних прихильників фашистських усташів у Хорватії. Цей різкий поворот паблоїстів праворуч був детально проаналізований МКЧХІ в кількох найважливіших документах 1990-х років, включно з 'Марксизмом, опортунізмом' і 'Балканською кризою' [17].

Після розколу з РРП у 1985-86 роках МКЧІ став на протилежну класову траєкторію. Перегляд позиції щодо права націй на самовизначення став результатом цієї боротьби і найважливішою складовою реакції МК на вибух американського мілітаризму після 1991 року.

У лекції 2019 року під назвою 'Розпад СРСР і 'однополярний момент' американського імперіалізму' товариш Білл Вен Оукен пояснив, що 'розвиток

капіталістичної глобалізації породило новий тип націоналістичних рухів'. Ці рухи 'стояли в різкому протиріччі з колишніми національними рухами... які ставили перед собою прогресивне завдання створення нових держав шляхом об'єднання розрізнених народів у спільній боротьбі проти імперіалізму'... .... Націоналістичні рухи, що виникли наприкінці XX століття, прагнули натомість розділити існуючі держави за етнічною, релігійною та мовною ознакою за допомогою імперіалізму [18].

Сьогодні ми дотримуємося цієї позиції щодо колишнього Радянського Союзу. Реставрація капіталізму не тільки була пов'язана з поділом СРСР на національні держави, а й викликала потужні відцентрові сили всередині нового російського правлячого класу. Природні ресурси Росії є головним джерелом самозбагачення олігархії, проте вони вкрай нерівномірно розподілені між регіонами. Суперництво в лавах олігархії за контроль над цими ресурсами було найважливішим елементом у непорозуміннях між регіональними елітами і в напруженості між цими регіональними елітами і центральним урядом у Москві. У 1990-х роках подальший розпад тепер уже Російської Федерації обговорювався аналітичними центрами по всьому світу як цілком реальна перспектива. Головною рисою внутрішньої політики Путіна з 2000 року було 'дисциплінування' регіональних еліт, підпорядкування їх Москві і зміцнення центрального державного апарату.

Підтримувана імперіалістами так звана 'ліберальна опозиція', яка зараз організовує 'антивоєнні протести' під схвальні вигуки західної буржуазної преси, виступає від імені тієї фракції олігархії, яка сподівається, що за допомогою розчленування Російської Федерації в її нинішній формі та прямої колаборації з НАТО вона зможе більш безпосередньо експлуатувати робітничий клас і ресурси Росії. Її головний представник Олексій Навальний не тільки має тісні зв'язки з Вашингтоном і Берліном, він також є запеклим расистом, який брав участь в ультраправих мітингах і підтримує політичні стосунки з сепаратистськими і регіоналістськими тенденціями по всій Російській Федерації.

Ці сили, - поряд із вузьким прошарком верхнього середнього класу, який отримав вигоду з капіталістичної реставрації, а також частиною військових і спецслужб, - утворюють соціальну основу для операції зі зміни режиму імперіалістичними державами. Хоча вони стверджують, що виступають проти війни в Україні, насправді вони підтримують іншу сторону, що воює, - НАТО. Їхня політична програма, далека від 'миру', призведе до поділу Росії під керівництвом імперіалістів - процесу, який неминуче спричинить серію воєн як з іншими країнами, так і всередині самої Росії.

Звичайно, путінський режим прекрасно усвідомлює ці плани з розвалу Росії. Ба більше, Путін публічно попередив про загрозу повторення югославського сценарію в Росії всього за два місяці до того, як розпочав вторгнення на Україну. Відтоді він неодноразово повторював ці попередження.

Однак сам його режим відстоює ті самі класові інтереси, що й Навальний і 'ліберальна опозиція'. Російська олігархія як така ніколи не мала і не могла мати будь-якої незалежності від імперіалізму. Хоч би якими запеклими були конфлікти всередині цього класу з приводу зовнішньої політики, він принципово орієнтований на пошук компромісу через переговори з тією чи іншою імперіалістичною державою. З'явившись як наслідок контрреволюції проти Жовтня 1917 року, олігархи з граничною ясністю усвідомлюють той факт, що їхнім головним ворогом є міжнародний робітничий клас.

Безсумнівним є те, що просування путінським режимом - з позицій олігархії - спадщини царату і сталінізму є свідомим і точним вираженням контрреволюційних традицій, які цю олігархію історично породили. Слід також підкреслити, що, подібно до зростаючих погроз розгортання і застосування ядерної зброї режимом Путіна, його пропаганда великоросійського шовінізму може тільки сприяти досягненню імперіалістичними державами своїх цілей, водночас затьмарюючи свідомість і розділяючи робітничий клас.

Висновок

Війна, що розгортається, несе незліченні небезпеки — і МСРБС порушував питання про ці небезпеки і має робити це й надалі, — аж до цілком реальної загрози ядерного знищення, яка гостро постала перед світовим робітничим класом. Але є й інший бік цього стану справ.

Як і 1917 року, ті самі суперечності, які ведуть до світової війни, неминуче штовхають до соціальної революції. Це історичний закон. Міжнародний робітничий клас уже почав піднімати голову. Старі політичні опори імперіалізму — від сталінізму до профспілок і дрібнобуржуазних колишніх лівих — впали. Наша оцінка п'ятого етапу в історії троцькістського руху знаменує собою визнання того факту, що період, який розпочався зі сталіністської реакції проти Жовтня і призвів до відносної ізоляції троцькістського руху, підійшов до кінця. Протягом попередніх чотирьох етапів, починаючи з 1923 року, троцькістський рух формувався як світова партія соціалістичної революції в багаторічній боротьбі проти сталінізму і дрібнобуржуазного опортунізму.

Ця боротьба підготувала далекосяжну, об'єктивну трансформацію у відносинах між Четвертим Інтернаціоналом і робітничим класом, яка зараз відбувається. Вона поставила МКЧІ в таке становище на Шрі-Ланці, що він здатний найактивніше втрутитися в боротьбу пригноблених мас цього острова й очолити її для захоплення влади; вона створила підґрунтя для формування секцій МК у Туреччині, Бразилії та в інших країнах світу, так само як і для значного зростання наявних секцій. Вона також створила політичні та теоретичні засади для побудови троцькістського руху в колишньому Радянському Союзі та Китаї - найбільш безпосередніх мішенях імперіалістичного переділу світу.

На закінчення я хотіла б закликати товаришів проголосувати за проєкт резолюції, представлений цьому З'їзду. У ньому чітко сформульовано політичну лінію, на базі якої американський робітничий клас, що бореться в центрі світового імперіалізму, може бути об'єднаний зі своїми класовими братами і сестрами в усій Європі, Росії та Азії в рамках соціалістичної боротьби проти імперіалістичної війни, капіталізму і системи національних держав.

Примітки

[1] Міжнародний Комітет Четвертого Інтернаціоналу: «Нi вторгнення уряду Путіна в Україну! Нi паліям війни — США та НАТО! За єдність російських та українських робітників!», МСВС, 25 лютого 2022 року. https://www.wsws.org/en/articles/2022/02/25/pers-f25.html

[2] Про роль Михайла-Матсаса в розколі з WRP в 1985-1986 роках див: Девід Норт: 'Провал 'Нової ери' Саваса Михайла', 11 серпня 1989 року. https://www.wsws.org/en/articles/2018/06/07/sava-j07.html. Аналіз ОКП Дар'ї Мітіної та її союзу з Михайлом-Матсасом, див: Білл Вен Оукен та Ерік Лондон: «Аргентинська Робоча партія намагається “реконструювати” Четвертий Інтернаціонал у союзі зі сталінізмом», МСВС, 28 червня 2018 року. https://www.wsws.org/en/articles/2018/06/07/crfi-j07.html

[3] На цю заяву Сунгура Саврана з турецької DIP посилалася Дар'я Мітіна у своєму блозі 22 травня 2022 року.

[4] Лев Троцький, Четвертий Інтернаціонал і війна (1934).

[5] Лев Троцький, Історія російської революції, том 2, частина 2, глава XVI: «Національне питання».

[6] Програма Російської комуністичної партії (більшовиків) (прийнята VIII з'їздом партії 18-23 березня 1919), опублікована в: Ленін В.І. Повне зібрання творів, вид. 5-те том 38, с. 417-446 (М.: Політвидав, 1969).

[7] Лист Йосипа Сталіна Володимиру Леніну від 22 вересня 1922 // Вісті ЦК КПРС, 1989 № 9, с. 199. Див. -1922-g#mode/inspect/page/1/zoom/4.

[8] Проект платформи більшовиків-ленінців до XV З'їзду ВКП(б) (1927). Частина VI: 'Національне питання'.

[9] Доповідь ОГПУ про діяльність Лівої опозиції в Харківському окрузі, адресована Івану Товстуху, секретареві Йосипа Сталіна, від 3 серпня 1927 року. РДАСПД (Російський державний архів соціально-політичної історії), ф. 17, оп. 171, справа 31, с. 45.

[11] Докладніше про виявлення цих документів див.: Володимир Волков та Клара Вайс, «Історична знахідка рукописів Лівої опозиції початку 1930-х років», МСВС, 31 серпня 2018 року.

[12] Лев Троцький, Третій Інтернаціонал після Леніна. Критика проекту програми Комуністичного Інтернаціоналу (1928).

[13] Девід Норт, «Після серпневого путчу: Радянський Союз на роздоріжжі», 3 жовтня 1991 року. https://www.wsws.org/en/special/library/fi-19-1/22.html

[14] Міжнародний Комітет Четвертого Інтернаціоналу, «Проти імперіалістичної війни та колоніалізму!», 1 травня 1991 року.

[15] Андре Деймон: 'Американський 'новий світовий порядок' - Історичне та соціальне коріння планів США щодо війни з Росією та Китаєм', МСВС, 21 вересня 2022 року. https://www.wsws.org/en/articles/2022/09/22/ncad-s22.html

 [16] Лев Троцький, «СРСР у війні» (25 вересня 1939), стаття зі збірки На захист марксизму.

 [17] Міжнародний Комітет Четвертого Інтернаціоналу, 'Марксизм, опортунізм і Балканська криза', 7 травня 1994 року.

[18] Білл Вен Оукен, «Розпад СРСР та “однополярний момент” американського імперіалізму». Лекція, прочитана у Літній школі ПСР (США) 25 липня 2019 року. https://www.wsws.org/en/articles/2019/09/13/lec6-s13.html

Loading